«Поет, у якого серце співає, а руки грають на гітарі»

Щиросповідальний. Метафоричний. Експериментатор. Яскравий носій українського менталітету у слові. Львів’янин з чітко вираженим припаданням до рідності, пов’язаної з Карпатами. Звісно, це – лишень короткий перелік вдатних висловлювань про, багатьом нам відомого Олеся Дяка.
Олесь Дяк – народився 8 листопада 1959 року в с. Радча на Івано-Франківщині. Закінчив технікум фізичної культури та  Львівський університет.
Він є автором вісімнадцяти поетичних збірок, а також автором та засновником багатьох літературних проектів, серед яких Проект увічнення пам’яті о.Ярослава Лесіва, літературної серії “Антологія краю”, освітнього проекту “Школа”, літературного конкурсу “Крилатий Лев». Серед його доробку збірки : «Той, що летить»(1990), «Тягар всевидящого ока» (1991) «Шипшинова моя душа» (2003), «Біла Любов» (2008) та інші.
Він є  також лауреатом фестивалів у жанрі співаної поезії. Його музичний доробок складають компакт-диски власних пісень : «Магія Львова», «Згадай мене».  Він є автором музичого фільму «Мандрівка по Львову». Член Національної Спілки письменників України з 1996 року. 
Сьогодні ми представляємо нашим читачам нову збірку поета «Політ водоспаду» (Дяк Олесь. Політ водоспаду. Поезії. – Дрогобич: Коло. 2012. – 148 с.).  Цю книгу в твердій обкладинці можна вважати своєрідним продовженням розмови з читачами. Це також спроба поета переосмислити світ та своє місце у ньому. В цій збірці яскраво проступає суміш філософічності, пейзажності та інтимності. Своєрідність поезії Олеся Дяка також у тому, шо автор іде до суті узагальнень через особистісний вимір. Філософські роздуми над життям та витонченість поетичних ліній – ось те, що наповнює збірку від першого до останнього рядка.
 

. 

На межі Сходу та Заходу

Є книги, які хочеться читати вічно. Упиватися кожною сторінкою, кожним реченням. Читати і читати. Якомога повільніше і якомога довше.  Саме такими є книги Алессандро Барікко. 
 Алессандро Барікко – відомий італійський письменник. Народився 25 січня 1958 року в Турині. Отримав ступінь по філософії та закінчив консерваторію по класу фортепіано, працював музичним критиком та телеведучим Його дебютом був роман «Замки гніву» (1991). А в 1993 році він став одним із засновників школи письменницької майстерності в Турині. Школа Холдена, названа на честь головного героя роману Дж. К Селінджера «Ловець у житі», існує й до цього часу. В 1993 році за роман «Море-океан» А. Барікко отримав премію Віареджо. Широко відомими стали екранізації за його творами – «1990. Легенда про піаніста» та «Шовк».
Сьогодні ми представляємо нашим читачам роман цього письменника «Шовк».
«Шовк»  - це історія про француза, який займається розведенням шовкопряда. У пошуках здорових личинок цієї комахи він вирушає до Японії, де його чекає любов в особі жінки, яка вражає його своєю загадковістю. У підсумку він виявляється вимушеним розриватися між своєю дружиною, що чекає його у Франції, і дивною японкою, яка зустрічає його «на самому кінці світу».

Ця історія подібна легкому шовку - вона також струмує, залишаючи приємні почуття, обволікає читача, не даючи йому вибратися зі свого ніжного полону до тих пір, поки не буде прочитана остання сторінка.

У даній книзі Алессандро Барікко демонструє легкий, ненав'язливий, дуже «поверхневий» стиль викладу. Характери героїв, місця і ситуації, в яких вони опиняються, в описах Барікко виглядають примарними, невагомими. Втім, це стає перевагою книги, робить атмосферу повісті особливою, не схожою ні на що інше. Неприродність героїв і їх емоцій здається задумом автора, адже в світі незвичайних почуттів і їх прояви не можуть бути звичайними, природними
Цей італійський роман став одним з найбільш пам'ятних бестселерів кінця 20-го століття. У той же час деякі критики публікували негативні відгуки про нього. Якщо вірити їм, «Шовк» - це «книга на один раз», порожній роман, нездатний вразити читача. Однак Барікко і не збирався нікого вражати в цій повісті. У ній він створює дивовижний, витончений світ, трохи розповідає про кохання, трохи про шовк, трохи про людей.

 

Приємного всім читання.

 

 

Ви премогли – ми пам’ятаємо

У травні, у дні весняного буйноцвіття приходить до нас свято Перемоги, свято «зі сльозами на очах» ...      Свято Перемоги – особливе свято – величне, вистраждане… Подвиг героїв – переможців у цій жахливій війні непідвладний часу, як й наша щира та безмежна вдячність їм – людям, які виявили нездоланну мужність та незламність духу в боях за рідну землю та свободу країни.
До Дня Перемоги в селищі відбувся урочистий мітинг на вшанування пам’яті героїв тієї війни, а також  урочисте покладання  квітів до меморіалу героїв.  З урочистим словом на мітингу виступив селищний голова Ярослав Наум, було відправлено  урочистий молебень по загиблих, відбулася коротка концертна програма.
в бібліотеці - філіалі № 5 пройшла Година реквієм  «Свято слави, свято честі, свято Перемоги», а також було організовано тематичну книжкову  виставку.

 

 

 

 

 

 

 

ЦЮ КНИГУ МАЮТЬ ПРОЧИТАТИ ВСІ!!

Визвольну боротьбу в Україні пробував художньо осмислити не один письменник – від маловідомого Свирида Онацьківського до мегапопулярного Василя Шкляра. Сьогодні ми представляємо ще одного письменника, який спробував осмислити ці події по- новому. Йдеться про роман А. Кокотюхи «Червоний».
Роман вийшов у 2012 році, завоював одну з премій «Коронації слова» і обігнав за накладом книги Стівена Кінга. Попри неоднозначність відгуків на нього – від цілком схвальних до розгромних – роман заслуговує на увагу хоча б тим, що автор зробив спробу відійти від одномірності в висвітленні подій та людей. Йдеться про його спробу показати  погляд з боку ворога, що є новим в сучасній українській літературі. Ця книга відкриє нам  очі на безліч важливих речей, і насамперед — відкриває нам правду, адже у творі наведено лише факти, які підтверджено документально. Попри неоднозначність сприйняття роман вартий того, щоб його прочитали, а тоді кожен сам вирішить, з ким він –  з прибічниками чи противниками.
23 серпня 2017 року в київському Кінотеатрі «Оскар» відбулася прем’єра одноіменного фільму ,а  з 24 серпня 2017 року — на День Незалежності України — стартував  його всеукраїнський широкий прокат .
Згадуючи минулі перемоги, ми стаємо сильнішими сьогодні. Тому давайте читати і  дивитися "Червоного».
Приємного всім читання та перегляду.

Нові книги

Бібліотечний фонд нашої бібліотеки поповнився цікавими виданнями 

 

 

 Серед яких ми представляємо нашим читачам: 

 

Таня Малярчук Забуття. Роман Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.–250с.
Таня Малярчук – авторка семи книжок   лауреат кількох міжнародних нагород, що серед них словенська «Kristal Vilenica» та польсько-українська премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Письменниця народилася 1983 року в Івано-Франківську, а останні кілька років живе в Австрії.
«Забуття» - чергова книжка на тему пам’яті, історії, тяглості, історичного коріння. І чергове свідчення актуальності, популярності цієї тематики в нашій літературі.  У центрі роману– яскрава історична особа. Яскрава, проте далеко не найзнаніша і не найпрочитаніша в сьогоднішньому українському суспільству (що, в принципі, є плюсом книжці). Це – В’ячеслав Липинський, виходець із польського шляхетського середовища, який став українським політичним філософом, соціологом, істориком. Роман «Забуття» написано прозоро, просто і загалом реалістично. Але в книжці читачі неодмінно зустрінуть також виразні, метафоричні описи краєвидів – Кракова, Відня, польських і австрійських гір, галицької провінції, Волині, Києва, Уманщини. Ці речі разом і роблять «Забуття» не жвавим конспектом-одноденкою «на тему історії», а твором опуклим і таким, що надихає, будить думку.

Микола Хомич. Територія брехні. Роман. К.: Юніверс, 2016. – 256 с.
Сучасна війна між Україною і Росією підтверджує думку, що цей конфлікт закорінений у столітніх взаєминах між двома народами. У романі Миколи Хомича територією брехні є історія взаємин між Україною  і Росією, між якими насправді немає генетичної спорідненості, оскільки етногенез українського і російського народів різний. У романі переплетені наш час і середньовіччя. Сюжетна лінія, пов’язана з нашим часом, розгортається під час чемпіонату з футболу «Євро-2012», коли в київському кафе відбувається знайомство між двома українськими подружніми парами і норвежцем Олафом Йохансоном, що приїхав до Києва не заради футболу, а щоб розгадати загадку своїх родинних реліквій – пергаменту зі старослов’янськими написами і срібляника часів Ярослава Мудрого. Але його поїздка була перервана аварією на нафтодобувній станції у Північному морі, де він працював. Тож залишивши пергамент і монету в Україні, він повертається додому. А його нові друзі Олег та Ірина розпочинають дослідження реліквій родини Йохансонів. Для цього Олег з Іриною вивчають графіті на стінах Софії Київської та звертаються за допомогою до старого київського професора Дмитра Івановича, який розкриває їм своє ставлення до офіційної історії, що, на його глибоке переконання, багато разів переписувалася на догоду владі і науковій традиції.
Роман Миколи Хомича «Територія брехні» дає відповіді на історичні питання, які загострилися  під час нинішньої війни між Україною та Росією, що має цивілізаційний характер. Автор роману доводить, що більшість цих питань надумані і належать до історичної брехні, вигаданої на замовлення імперських ідеологів.

Нам усім пощастило. Розмови з Юрієм Андруховичем / упоряд. Василь Карп’юк – Брустурів: Дискурсус, 2017. – 240 с.
Останнім часом в цього автора, який давно вже вважається класиком сучасної літератури, виходить не так багато художніх творів. Утім, всі його геополітичні та автобіографічні збірки – есе, публіцистики, інтерв’ю – несподівано складаються в роман з часом.
Ось і цього разу перед нами збірка розмов Андруховича на найрізноманітніші теми, які велися з різними людьми на шпальтах різних періодичних виданнях: про війну на Донбасі, поета Антонича і український космополітизм, про «Улісса» Джойса, «русский мир» і «Лексикон інтимних міст».
Що ж до сенсу спілкування з читачами саме в такій, «розмовній» формі, а не мовою романів чи оповідань, то порівняти її можна із співтворчістю Андруховича з музикантами гурту Karbido. «Мені мало слів, текстів, - каже він. - Я люблю синтез. Ось із ними у мене виходить синтез. Не кожна аудиторія здатна відразу схопити те, що ми робимо, – так усе складно і насичено. Однак я радий тому, що нас вже почали розуміти». Можливо, саме в цьому нам усім пощастило, як вважає автор?