Час не прямий. Він обертається навколо нас. Щось таке
просте, як запах, може перенести нас в інший час, далеко від теперішнього. Травма
робить час ще кривішим, ще більш складним. Я вважаю пораду «жити
теперішнім» жорстокою, коли навіть простий запах може викрасти вас із
теперішнього й перенести кудись в дитинство. Так, жити теперішнім допомагає. З
теперішнім. Але що стається, коли ми любимо теперішню мить, а її в нас крадуть?
Що, коли теперішнє постійно зазнає нападів? Чи допомагає та сама порада? Саме
це показує мені Жадан. Саме тому я люблю роман «Арабески». У ньому буденне стає
чимось особливим. Щось прекрасне і навіть значуще виникає з цього кривого часу
у звичайному житті.
Спочатку окремі розділи в «Арабесках» здаються буденними. Нічого драматичного не
відбувається. Люди святкують дні народження, відвідують весілля, стоять біля
могил, п'ють вино на кухнях офісів і говорять про школи та роботу. Однак
справжня історія часто криється не в тому, що відбувається, а в тому, чого
немає. У Жадана саме відсутність часто є
місцем, де живе справжня історія.
Навіть у
першому розділі, коли чоловіки забирають тіло з квартири, немає жодної драми.
Запах книжок повертає персонажа в дитинство, коли він читав, щоб утекти від
реальності раптової смерті матері. Але це не сюжет. Це просто відлуння. У цьому
відлунні плететься гобелен часу. Вимальовується сенс: один персонаж скаржиться
на запах старих книг, а інший згадує своє дитинство і просто каже: «Я люблю книги».
Сенс такий самий невловимий, як і цей запах. Зрозуміти його може лише той, хто
пережив такий самий досвід, але в цій сцені лише одна людина приносить сюди
щось добре з іншого часу. Насправді важко уявити, що квартира, де кілька днів
лежало тіло померлої жінки, може добре пахнути. Проте щось добре з його дитячої
травми відлунює в теперішній сцені смерті. Це той тип стійкості, якого ви не
хочете мати і за який усі вас хвалитимуть. Він проявляється не в драмі, а в
повсякденному житті. Що ж, скажімо відверто, у звичайному житті під час війни.
Повсякденне
життя під час війни означає дати роботу в офісі сліпому чоловікові, тому що він
знає ваших друзів, які кажуть вам, що він хороший хлопець. Ви кажете йому не
хвилюватися - і самі не хвилюєтеся. Повсякденне життя виглядає як нудний,
самотній день для дитини, яка святкує своє дванадцятиріччя, ні з ким, крім
батька, який приїхав додому у відпустку з армії. Усі його друзі покинули
країну. Це похорон чоловіка, де його роздратована дружина стоїть біля його
могили, а кохана спостерігає збоку, тоді як священик не знає, що робити з усіма
чоловіками у формі. Або весілля, де нареченому соромно дивитися на своїх
побратимів-солдатів, але він знову знаходить гордість, коли його рука
торкається живота нареченої. Це не секс у готелі з людиною, з якою тижнями
переписувалися, тому що у них насправді занадто багато спільного, а серед цього спільного - таблетки від
тривоги, які ви приймаєте через війну. Замість сексу ви спите. Таблетки не
потрібні. Інтимність виходить на новий рівень - чи то між батьком і сином, чи
між людьми, які познайомилися в Інстаграмі.
Можливо, саме тому буденне в романі здається таким цінним. Не тому, що воно виняткове, а тому, що його так легко втратити. Не тому, що воно виняткове, а тому, що ми так рідко по-справжньому його помічаємо. Саме в цих звичайних митях, серед цього кривого часу, коли минуле, теперішнє й майбутнє раптом торкаються одне одного і вимальовується сенс
