Враження американської студентки Jill Woodward після прочитання роману Сергія Жадана "Арабески"

Час не прямий. Він обертається навколо нас. Щось таке просте, як запах, може перенести нас в інший час, далеко від теперішнього. Травма робить час ще кривішим, ще більш складним. Я вважаю пораду «жити теперішнім» жорстокою, коли навіть простий запах може викрасти вас із теперішнього й перенести кудись в дитинство. Так, жити теперішнім допомагає. З теперішнім. Але що стається, коли ми любимо теперішню мить, а її в нас крадуть? Що, коли теперішнє постійно зазнає нападів? Чи допомагає та сама порада? Саме це показує мені Жадан. Саме тому я люблю роман «Арабески». У ньому буденне стає чимось особливим. Щось прекрасне і навіть значуще виникає з цього кривого часу у звичайному житті.

     Спочатку окремі розділи в «Арабесках» здаються буденними. Нічого драматичного не відбувається. Люди святкують дні народження, відвідують весілля, стоять біля могил, п'ють вино на кухнях офісів і говорять про школи та роботу. Однак справжня історія часто криється не в тому, що відбувається, а в тому, чого немає. У Жадана саме відсутність часто є місцем, де живе справжня історія.

     Навіть у першому розділі, коли чоловіки забирають тіло з квартири, немає жодної драми. Запах книжок повертає персонажа в дитинство, коли він читав, щоб утекти від реальності раптової смерті матері. Але це не сюжет. Це просто відлуння. У цьому відлунні плететься гобелен часу. Вимальовується сенс: один персонаж скаржиться на запах старих книг, а інший згадує своє дитинство і просто каже: «Я люблю книги». Сенс такий самий невловимий, як і цей запах. Зрозуміти його може лише той, хто пережив такий самий досвід, але в цій сцені лише одна людина приносить сюди щось добре з іншого часу. Насправді важко уявити, що квартира, де кілька днів лежало тіло померлої жінки, може добре пахнути. Проте щось добре з його дитячої травми відлунює в теперішній сцені смерті. Це той тип стійкості, якого ви не хочете мати і за який усі вас хвалитимуть. Він проявляється не в драмі, а в повсякденному житті. Що ж, скажімо відверто, у звичайному житті під час війни.

     Повсякденне життя під час війни означає дати роботу в офісі сліпому чоловікові, тому що він знає ваших друзів, які кажуть вам, що він хороший хлопець. Ви кажете йому не хвилюватися - і самі не хвилюєтеся. Повсякденне життя виглядає як нудний, самотній день для дитини, яка святкує своє дванадцятиріччя, ні з ким, крім батька, який приїхав додому у відпустку з армії. Усі його друзі покинули країну. Це похорон чоловіка, де його роздратована дружина стоїть біля його могили, а кохана спостерігає збоку, тоді як священик не знає, що робити з усіма чоловіками у формі. Або весілля, де нареченому соромно дивитися на своїх побратимів-солдатів, але він знову знаходить гордість, коли його рука торкається живота нареченої. Це не секс у готелі з людиною, з якою тижнями переписувалися, тому що у них насправді занадто багато спільного, а серед цього спільного - таблетки від тривоги, які ви приймаєте через війну. Замість сексу ви спите. Таблетки не потрібні. Інтимність виходить на новий рівень - чи то між батьком і сином, чи між людьми, які познайомилися в Інстаграмі.

     Можливо, саме тому буденне в романі здається таким цінним. Не тому, що воно виняткове, а тому, що його так легко втратити. Не тому, що воно виняткове, а тому, що ми так рідко по-справжньому його помічаємо. Саме в цих звичайних митях, серед цього кривого часу, коли минуле, теперішнє й майбутнє раптом торкаються одне одного і вимальовується сенс 

 

Світ, де реальність межує з абсурдом

 3 липня 1883 року у Празі народився Франц Кафка — один із найвизначніших і найзагадковіших письменників ХХ століття. Його життя та постать оповиті не меншою кількістю таємниць, ніж його сюжети. Чи знали ви, що: Він працював страховим клерком, хоча палко ненавидів цю рутину. Література була для нього єдиним справжнім сенсом життя. Світ міг ніколи не дізнатися про його геній. Хворий Кафка заповів своєму другові Максу Броду спалити всі рукописи після смерті. На щастя, той порушив волю автора й опублікував шедеври. Цифра 3 була для нього символічною: він народився 3 липня, а пішов із життя 3 червня. «Прокинувшись одного ранку після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що у своєму ліжку він перетворився на жахливу комаху…» Франц Кафка — майстер, який навчив нас бачити приховану тривогу буття крізь призму гротеску та бюрократичних лабіринтів. Його тексти не просто читаються, вони залишають глибокий післясмак роздумів про самотність, людську природу та невблаганний плин часу. На нашій виставці: «Романи» та «Стук у браму» — класичні видання, що затягують у свій химерний всесвіт. Яскравий поп-арт портрет автора — свіжий погляд на класика, що підкреслює позачасовість його ідей. Символічні деталі — вінтажний кишеньковий годинник як нагадування про невблаганність часу та, звісно ж, той самий жук, що став символом метаморфоз. Завітайте, щоб доторкнутися до класики, яка досі змушує серце битися частіше.

 

 

«Євген Коновалець: будівничий української державності»

14 червня ми вшановуємо пам’ять людини, чиє ім’я стало синонімом незламності, залізної дисципліни та безкомпромісної боротьби за волю України, в цей день народився Євген Коновалець — Полковник, творець найбоєздатнішої сили Української революції (Січових Стрільців) та лідер, який зумів об’єднати розпорошені патріотичні сили в монолітну Організацію Українських Націоналістів.

Євген Коновалець ніколи не був просто теоретиком. Коли впала Українська Народна Республіка, він не опустив рук і не обрав спокійне емігрантське життя. Його головний заповіт усім наступним поколінням звучить пророче: «У вогні перетоплюється залізо в сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю».

Він розумів, що без власної армії та чіткої структури держава не встоїть. Саме тому Коновалець став архітектором українського підпілля, яке згодом дало поштовх для розгортання Української Повстанської Армії. Вороги панічно боялися його організаційного генія, тому й підіслали вбивцю. Вони думали, що ліквідувавши Провідника, вб'ють рух. Але глибоко помилилися: ідея, яку виплекав Коновалець, виявилася сильнішою за кулі та бомби.

Сьогодні, коли Україна знову виборює свою незалежність у жорстокій війні, постать Євгена Коновальця є для нас дороговказом. Це приклад того, як державне мислення, військова доблесть і віра у свій народ здатні протистояти будь-якій імперії.

Низький уклін і вічна слава Полковнику, який навчив українців боротися і перемагати!

 

 

Всеукраїнський день краєзнавства

Кожен із нас живе в оточенні таємниць та живих свідчень минулого. Ми щодня ходимо вулицями, які мають свої назви, повз будівлі, що бачили зміну епох, і навіть не замислюємося, скільки дивовижних сюжетів приховано за цими звичними декораціями. Щороку 28 травня ми відзначаємо Всеукраїнський день краєзнавства — день тих, хто вміє бачити незвичайне у звичайному та повертає нам нашу пам'ять.

Краєзнавство — це не просто суха фіксація фактів чи робота із запилюженими архівами. Це справжній детективний пошук. Це історія, до якої можна торкнутися рукою: спогади вашої бабусі, старі світлини у родинному альбомі, залишки старовинного млина на околиці села чи легенда про місцеву річку.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу та ідентичність, краєзнавство набуває особливого, стратегічного значення. Знати свій край — це означає розуміти, хто ми є, звідки коріння нашого духу і чому ця земля варта того, щоб за неї боротися. Кожне збережене ім’я видатного земляка, кожна записана легенда чи врятована пам'ятка — це наш внесок у велику мозаїку української культури.

Пропонуємо вашій увазі виставку-інсталяцію «Від джерел – до серця», яку підготували до Всеукраїнського дня краєзнавства бібліотекарі Вигодської громади. 

 

Палке і вічно актуальне Слово! До 110-ї річниці з дня смерті І.Франка

28 травня минає 110 років з того дня, як відійшов у вічність Іван Якович Франко — людина-титан, чиї розум і праця випередили свій час на цілі століття. У травні 1916 року у Львові згасло життя Каменяра, але спалахнуло його безсмертя. 

Сьогодні, через 110 років, Франкове слово звучить дивовижно сучасно. Воно не покрилося архівним пилом. Воно б'ється в такт із серцями тих, хто сьогодні захищає українську землю, воно надихає митців, воно звучить у стрімах та на онлайн-майданчиках. Каменяр продовжує лупати свою скалу, але тепер — нашими руками.

Схиляємо голови перед пам’яттю Генія. Пам’ятаймо, читаймо, пізнаваймо Франка — не як холодний пам'ятник, а як живе, палке і вічно актуальне Слово!