Літо – пора відпусток, коли є більше вільного часу, є можливість ознайомитися з новинками літератури чи перечитати уже в котрий раз щось із улюбленого. Цього разу мені потрапила до рук книга, яка не є літературною новинкою, вийшла в світ вона ще 2006 року. Це автобіографічний роман американської письменниці Елізабет Гілберт «Їсти, молитися, кохати». Напевно, багато читачів знайомі із цим твором, тому нема сенсу його презентувати, хочу лише передати власні відчуття від прочитаного.
Головна героїня роману після розлучення з чоловіком знаходиться у стані глибокої депресії, яку намагається перебороти медикаментозно, але це не дуже вдається. Та в цей важкий момент їй випадає можливість вирушити у подорож. Ліз хапається за цю пропозицію, як за останній шанс врятуватися від смутку і самотності. Спочатку вона їде до Італії, де має за мету досконало оволодіти італійською мовою, помандрувати по містах, поласувати смачнючою італійською випічкою та морозивом. Оздоровившись фізично, героїня вирушає до Індії, тепер вона хоче знайти шлях до самопізнання. Робота в ашрамі та багатогодинні медитації дають їй вміння керувати своїм настроєм і своїми думками. Третя подорож має зробити Елізабет щасливою у особистому житті. В Індонезії на острові Балі вона зустрічає чоловіка своєї мрії.
Письменниця дуже колоритно описує природу, архітектуру, звичаї та особливості мови кожної з описаних країн. Відчувається, що авторка у захваті від побаченого. Читаючи роман, не покидає бажання поїхати шляхом героїні, спробувати італійських тістечок та знаменитого «джелято чоколято», походити вулицями Риму, Неаполя, Палермо, вдихнути вогке повітря Венеції; відчути прохолоду індійських храмів після задушливого повітря індійських вулиць; побачити екзотичну природу Індонезії, адже все побачене і відчуте робить нас духовно багатшими і залишається з нами назавжди.
Головна героїня роману після розлучення з чоловіком знаходиться у стані глибокої депресії, яку намагається перебороти медикаментозно, але це не дуже вдається. Та в цей важкий момент їй випадає можливість вирушити у подорож. Ліз хапається за цю пропозицію, як за останній шанс врятуватися від смутку і самотності. Спочатку вона їде до Італії, де має за мету досконало оволодіти італійською мовою, помандрувати по містах, поласувати смачнючою італійською випічкою та морозивом. Оздоровившись фізично, героїня вирушає до Індії, тепер вона хоче знайти шлях до самопізнання. Робота в ашрамі та багатогодинні медитації дають їй вміння керувати своїм настроєм і своїми думками. Третя подорож має зробити Елізабет щасливою у особистому житті. В Індонезії на острові Балі вона зустрічає чоловіка своєї мрії.
Письменниця дуже колоритно описує природу, архітектуру, звичаї та особливості мови кожної з описаних країн. Відчувається, що авторка у захваті від побаченого. Читаючи роман, не покидає бажання поїхати шляхом героїні, спробувати італійських тістечок та знаменитого «джелято чоколято», походити вулицями Риму, Неаполя, Палермо, вдихнути вогке повітря Венеції; відчути прохолоду індійських храмів після задушливого повітря індійських вулиць; побачити екзотичну природу Індонезії, адже все побачене і відчуте робить нас духовно багатшими і залишається з нами назавжди.
Немає коментарів:
Дописати коментар